Автор: ігуменя Варвара (Щурат-Глуха), настоятелька Спасо-Преображенського монастиря, м. Львів
Святий Петро, митрополит Київський і всієї Русі , чудотворець, народився близько 1260 року в землях Галицько-Волинського князівства1. Батьки його, бояри Феодор і Євпраксія, були благочестивими християнами. Коли Євпраксія ще носила Петра в утробі, на світанку одного недільного дня вона побачила дивне видіння: наче тримає на руках своїх агнця, а посеред рогів його росте густолиственне дерево, всипане плодами і квітами. На гілках дерева палає безліч свічок, які ясно світять і видають чудовий запах… Прокинувшись, мати дивувалася, що таке привиділось їй, а в майбутньому Господь оправдав видіння, щедро наділивши Своїми дарами її сина.
У семирічному віці Петро почав навчатися. Спочатку наука йому давалася вкрай тяжко, що засмучувало його батьків. А було це для того, щоби не від людей, а від Бога отримав книжну премудрість. І сталося це таким чином: якось у ві сні прийшов до нього чоловік у святительському облаченні та й каже: «Чадо, отверзи уста твої!». Коли Петро зробив це, святитель торкнувся правицею до язика його, благословив, – і солодощами сповнилася його гортань. Прокинувшись, отрок не побачив нікого, але в серці своїм відчував насолоду і радість. Відтоді святий Петро почав швидко запам’ятовувати все, що говорив йому наставник. Невдовзі учень досконало вивчив Святе Письмо і випередив у навчанні всіх своїх ровесників.
Коли Петрові виповнилося дванадцять років, він пішов до найближчого монастиря, де був зараховаий до числа братії. Як послушник, він носив воду та дрова для кухні, прав братам власяниці і ніколи не занедбував свого чернечого правила. Петро перший приходив до храму на службу і виходив останнім. У церкві стояв він із благоговінням, уважно слухав усі читання, навіть дуже втомлений не спирався до стіни. Наставника свого він завжди слухав і залюбки служив братії, смиренно і мовчазливо. Згодом, з волі настоятеля, його висвятили в диякона, а потім і в пресвітера. Петро опанував іконописну справу і коли писав святі образи, всім єством відривався від земного, сповнювався богомислія.
Сплило чимало літ… Настоятель благословив святого Петра відійти у більш пустинне місце, і він заснував собі обитель біля ріки Рати. Там він збудував церкву на честь Преображення Господня. Невдовзі зібралося біля нього багато братії. Ігумен Ратський Петро був добрим і незлобивим, вважав себе останнім з усіх, служив людям з любов’ю, повчав лагідно, щедро подавав милостиню, ніколи не відпускав без допомоги злидаря, убогого чи подорожнього. Чутка про його праведність та добродійність дійшла до князя. Всі поважали Ратського ігумена, радо приймали від нього слово настанови.
У цей час прибув на Русь із Константинополя митрополит Максим2. Коли новий митрополит проходив з архіпастирським візитом Галицько-Волинські землі, він відвідав і Ратський Преображенський монастир. Ігумен Петро з братією отримали архіпастирське благословення, а святителю Ігумен подарував ікону Пресвятої Владичиці Богородиці, яку сам написав. Митрополит Максим з радістю прийняв святу ікону, прикрасив її золотом і самоцвітами і до кінця життя зберігав її у своїй келії.
Після смерті митрополита Максима один із Володимирських ігуменів, Геронтій, зухвало надумав захопити святительство. Він взяв святительський одяг, пастирський жезл та ікону, яку написав ігумен Петро, і подався до Константинополя, щоб стати митрополитом всієї Русі. Довідавшись про нахабство ігумена Геронтія, який самовільно хотів захопити святительство, не дверима входив, а пролізав деінде3, Галицький князь Юрій Львович наполегливо просив ігумена Петра Ратського іти до Константинополя для посвячення на святительський престол. Святий Петро довго відмовлявся, але коли до прохань князя з боярами приєднався собор святителів, він з послуху вирушив до Святішого Патріарха. Князь послав Патріархові листа з проханням прислухатися до його бажання бачити на святительському престолі Ратського ігумена Петра.
Коли Геронтій вирушив морем до Константинополя, плавання його виявилося вкрай несприятливим: піднялася велика буря, супротивні вітри кидали кораблем, наче тріскою, горою піднімалися грізні хвилі, так, що подорожував він доволі довго. А для блаженного Петра на тому ж морі дув тихий попутний вітер, і він, наче уві сні, подолав свій шлях.
Геронтієві на той час явилася у видінні Пресвята Богородиця у такому вигляді як Її написав ігумен Петро. Владичиця сказала: «Даремні труди твої, старче, бо не тобі дістанеться святительський сан, якого ти прагнеш, а той, хто написав оцю Мою ікону, – Ратський ігумен Петро, служитель Сина Мого і Бога та Мій, – буде зведений на престол святительський і право упасе людей своїх, за яких Син Мій Христос Господь пролив кров Свою, від Мене взяту, – і, богоугодно проживши життя, в добрій старості відійде до Владики всіх». Геронтій з жахом прокинувся і розповів супутникам про видіння.
Нарешті святий Петро прибув до Константинополя. Патріархом Константинопольським був тоді Афанасій, муж дивний, який прикрасив Вселенський престол своїми чеснотами.4 Коли Петро прийшов до Патріарха, храм сповнився чудовими пахощами. Просвічений з неба Патріарх збагнув, що пахощі розлилися з нагоди приходу Петра, і з радістю благословив його. Довідавшись про причину прибуття, Патріарх скликав Собор святителів, і вони, за звичаєм, розглянули справу. Петра визнали гідним святительського сану, про що був знак з неба ще перед його народженням.
І ось Патріарх, під час Божественної літургії, посвятив Петра на святительське служіння. Під час посвячення його обличчя так просіяло, що всі присутні сповнилися духовною радістю і говорили: «Воістину чоловік цей прийшов до нас з веління Божого».
Через кілька днів прибув до Константинополя і Геронтій. Він змушений був розповісти все, що з ним трапилося. Патріарх взяв від нього святительські ризи, чесну ікону, пастирський жезл і церковне начиння і все віддав у руки істинному пастиреві – Петру, кажучи: «Прийми святий Богородичний образ, який написав ти руками своїми, бо ж за нього воздала тобі Сама Владичиця». Святого Петра поставили митрополитом Київським і всієї Русі. Сталося це у 1308 році. Святіший Патріарх дав настанови новопоставленому митрополитові, благословив його і з почестями відпустив з Константинополя.
Після свого посвячення святий Петро прибув до Володимира, куди його попередник переніс кафедру митрополита всієї Русі зі зруйнованого татарами Києва. Він благословив Владимирську паству і вирушив оглядати єпархії, старанно повчаючи довірене йому Богом стадо. Святитель був справжнім миротворцем, закликав до єдності во Христі, до братської християнської любові роздроблених і вічно воюючих за земну владу і славу русичів. Він пильнував чистоту віри православної, викривав і викорінював єресі, які виявлялися під час огляду єпархій. Так, в цей час з’явився єретик, якого прозвали сеїтом (сеїтами називали вчителів магометанства). Цей священнослужитель Новгородської єпархії захопився магометанською пристрастю до чуттєвого життя і проповідував проти чернецтва, закликаючи монахів до одруження. Чимало тоді послухало лжепророка, монахи виходили з монастирів і одружувалися. Святий Петро відлучив єретика від Церкви, і той невдовзі загинув лютою смертю.
Лукавий ворог не міг стерпіти богоугодної діяльності митрополита і став кувати на нього лихо, намовляючи людей не визнавати святого Петра святителем. Втім, більшість таких невдовзі розкаялася. Люди прийняли святителя і отримали від нього прощення.
Тоді ворог розпалив почуття заздрості до святого Петра у Андрія, у єпископа Тверського. Андрій походив з роду князів Литовських, і вважав, що знатність роду дає йому право на первосвятительську кафедру Русі, тим більше, що знаходились незадоволені митрополитом – обранцем Півдня. Андрій почав зводити наклепи на святого Петра, всіляко обмовляти його. Врешті, він написав наклеп, сповнений лжесвідчень на святителя, і послав його Патріарху Афанасію. Здивувався Патріарх, не повірив посланню, але все ж послав одного з церковних кліриків на Русь. Скликали Собор у місті Переяславлі-Заліському, неподалік Володимира. У Соборі, зокрема, брали участь єпископ Ростовський Симеон, преподобний Прохор, ігумен Печерський, князі, бояри, священики, ченці, миряни. Був присутній також єпископ Тверський Андрій. Стали розглядати справу, і коли виступили проти Петра лжесвідки, виникло велике сум’яття. Винуватець зла не утаївся, був виявлений перед усіма й осоромлений. А святий Петро не вчинив нікому зла, всіх простив, наставив і відпустив з миром. Сам же додавав труди до трудів, сторицею умножив даний йому від Бога талант, був батьком для сиріт, захисником бідних та немічних.
Під час своїх поїздок по єпархіях святий Петро відвідав і місто Москву, якою в той час володів благовірний великий князь Іоанн Данилович Калита, внук Олександра Невського. Князь був людиною благодійною, був милостивим до духовенства, батьком убогих, любив храми і захоплювався читанням священних книг. Святитель Петро щиро полюбив князя і став відвідувати Москву частіше, ніж інші міста. Хоча Москва в той час була невеликим малолюдним містечком, святитель пророчо передбачив її майбутню могутність і роль у збереженні віри православної та єдності Русі. Святий Петро порадив благовірному князеві вибудувати в Москві кам’яну церкву на честь Успення Пресвятої Богородиці: «Якщо послухаєш мне, сину мій, і побудуєш храм Пресвятій Богородиці, то і сам прославишся більше, ніж інші князі, і місто твоє прославлене буде: святителі житимуть у ньому, і піднімуться руки його на ворогів його, і Бог прославиться в ньому, і кості мої тут покладені будуть...».
У 1325 році з Володимира до Москви переніс святитель Петро митрополичу кафедру. Послухався князь святителя і розпочав будівництво церкви. 4 серпня 1326 року святий Петро звершив закладку храму і потім сам пильнував, щоб храм якнайкраще споруджувався.
Незадовго до блаженної кончини святителя Петра князь побачив дивний сон: наче стоїть гора висока, а на вершині – сліпучо білий сніг. І раптом сніг розтанув і зник… Коли князь розповів сон святителеві, той пояснив: «Висока гора – це ти, княже. А сніг – я, смиренний, який невдовзі має відійти до життя вічного».
Передбачивши Божим одкровенням свою близьку кончину, святитель своїми руками спорудив собі гробницю поблизу жертовника в храмі Пресвятої Богородиці, який ще будувався. І коли гробниця була готова, знову отримав він від Бога одкровення про кончину. Сповнений радості, подався святий Петро до церкви і звершив Божественну службу, помолився за всіх православних царів і князів, за сина свого духовного – благочестивого князя Іоанна, – і за всіх благочестивих християн землі Руської. Сотворив він і поминання покійних, і причастився Святих Таїн. Коли повернувся з церкви, прикликав весь причет і, як звичайно, дав настанови, благословив і відпустив усіх. Роздав щедро милостиню злидарям і убогим, церквам, монастирям, духовенству. Святитель ставав все слабший тілом. Коли настав час кончини, святий Петро покликав до себе тисяцького Вельямінова, який в той час був управителем міста (самого князя тоді в місті не було) і сказав йому: «Оце, чадо, відходжу я від життя цього, синові ж моєму возлюбленому, князю Іоаннові і його потомству навіки залишаю милість, і мир, і благословення Боже». Потім дав йому ще кілька розпоряджень, вручив мішок із золотом на завершення будівництва храму і, благословивши всіх, почав співати вечірню. Здійняв руки до Бога і, з молитвою на устах, перейшов у життя вічне. Це сталося 21 грудня (3 січня)1326 року.
Почувши про кончину святителя, князь з боярами поспішив до Москви. Народ із скорботою оплакував втрату свого доброго пастиря і наставника. Чесне тіло святителя поклали у ще недобудованій церкві. Під час перенесення тіла до церкви якийсь чоловік підійшов разом із православними до тіла святителя і в думках своїх став зневажати його, мислячи: «Хто такий цей мрець, що сам князь і стільки народу супроводить його до гробу, і чому це таку почесть віддають йому?». Як тільки він подумав це, тут же побачив, що святитель сидить на одрі і благословляє на обидві сторони народ. Тоді повірив чоловік у святість угодника Божого і розповів народові про видіння.
Святі мощі митрополита Петра поклали у змайстровану ним самим труну. Від них відбулося багато зцілень і чудес. Звершуються вони і нині з усіма, хто з вірою припадає до чесної раки святителя – на честь і славу в Трійці Єдиного Бога. Амінь.
Митрополит Петро був зарахований до лику святих вже через тринадцять років після своєї блаженної кончини – це сталося у 1339 році при митрополитові Феогності, з благословення Патріарха Константинопольського Іоанна ХIV. Святі нетлінні мощі Свого угодника Господь зберіг непошкодженими від вогню при нашесті Тохтамиша, від сплюндрування при нападі поляків і Наполеона. На пам’ять про перенесення святих мощей митрополита Петра встановлено святкування 24 серпня (6 вересня).
Перший православний монастир, який започаткував відродження чернецтва на Львівщині після 300-літньої перерви, – Львівський Свято-Преображенський жіночий монастир, вважає себе наслідником обителі святого Петра. В монастирі особливо шанується пам’ять святителя, а також Петровська ікона Богоматері.
1 Щодо місця народження свт. Петра існують різні думки: свт. Димитрій Ростовський вказує на землю Волинську, протоієрей Гліб Каледа у своїй проповіді називає Львівщину і навіть висловлює припущення про самий Львів, як місце народження Петра Ратського (див. Священник Глеб Каледа – учёный и пастырь. – М. 2007. – С.342).
2 Митрополит Максим, грек за походженням, управляв Руською Церквою з 1283 по 1304 рр.
3 Пор. Ін. 10, 1.
4 Афанасій ІІ був Патріархом Константинопольським з 1303 по 1311рр.
